Початок нового року. Вже
який у моєму житті? А у вашому? Сьогодні на мене
навалилися спогади… Кожного разу я по-різному очікувала 1 вересня: Спочатку я чекала першого
вересня, щоб вдіти новеньку форму та туфлі, які висіли та стояли вже на видноті
та ніби просили їх вдягнути. Хотіла вже нарешті користуватися новим портфелем
та перебирала нові ручки і олівці у новенькому пеналі. Думала при цьому завжди
про те, що от в цьому році я буду безперечно вчитися краще, вчасно виконуватиму
всі завдання…
Потім я чекала початку
нового року та завчасно телефонувала подружці, щоб обсудити де були, що бачили,
яку зачіску зробимо на свято першого вересня, адже однозначно треба було
вразити однокласниць…Не пам’ятаю свого трепету
перед першим вересня під час свого навчання в університеті.
По-іншому відчувала його
коли йшли перший раз до школи мої хлопчики-сини. Така гордість бачити їх серед
учнів! І перший і другий раз була одна і та сама думка: «І коли це сталося, що
він виріс?»
Знов відчула його, коли
йшла до школи вже як вчителька хімії. Назавжди закарбувався у мене в пам’яті
той день, той урок, той 9-г клас. Не сподобався мені тоді мій перший урок.
Стільки готувалася! А вийшла із таким розчаруванням.
Потім кожного разу нове
відчуття перед першим вересня. Як виросли учні, як справи у них? Чи видужала
Наталка? Чи повернувся тато Сергійка? Чи переїхав Олег? Сестричка чи братик
народився у Петрика? Хотілося їх бачити скоріш… І знов, як у дитинстві,
плани: в цьому році на факультативі зробимо… На МАНі захистимо… та займемо… На
олімпіаді виграємо… І робили і захищали і займали і вигравали і програвали. Це
було те життя.
А зараз перед початком
нового навчального року я все більше думаю про стан нашої освіти. Може,
старію?.. Моя матуся каже: «Ну що ти, доню, ти мудрішаєш» Може бути і так,
хотілося б вірити.Питання не дають голові
спокою. Рояться та дзижчать, як скажені. Чи збільшать фінансування освіти у
цьому році? Чи дадуть школам заробляти врешті самим, якщо не дають гроші? Чи
зменшиться базовий компонент на користь профільному (читай: зменшиться
теоретична частина в навчанні на користь практичній)? Чи буде поштовх для
педагогів на освоєння комп’ютерних технологій замість поштовху на освоєння
нових технологій вирощування овочів , щоб прогодувати сім’ю? [Саме поштовх, бо чого-чого, а гальмувати чи
не виконувати накази ми ще у СРСР
навчилися. І одночасно красиво звітувати теж навчилися.] Чи зміниться нарешті
щось в укладі освітнього процесу, щоб навчання хоч трохи стало
особистісно-орієнтованим? [Адже всім зрозуміло, що в класно-урочну систему воно
не вписується.] Чи знов будуть одні гасла, не підкріплені реальними діями?
Ще більше зароїлися
думки, навіть підбурилися емоціями. Це сталося, коли я сьогодні слухала по
прямій трансляції в Інтернеті пана Міністра та деяких доповідачів на засіданні
колегії Міністерства освіти і науки України під такою назвою: "Про
підсумки розвитку загальної середньої та дошкільної освіти у 2006/2007
навчальному році та завдання на наступний навчальний рік". Дивилася, слухала і не могла відхреститися
від думки про те, що нічого не змінюється і змінюватися не збирається. Більше
того, стукала, разом із пульсом, думка, що освіта, нажаль, і надалі прагне
залишитися найбільш совковою галуззю. Що я маю на увазі?Все по черзі.
Перша ознака совковості. Я не побачила численних мікрофонів преси. Не
побачила жодного журналіста, що промайнув повз камерою. На згадку прийшов
останній всеукраїнський педагогічний з’їзд. Туди не пустили жодного журналіста,
а очевидці, хто приймав у ньому участь, нічого конкретного розповісти не могли.
Потім тільки видали матеріали з’їзду… Вони досі пиляться у мене на полці
так жодного разу і не затребувані. Бо
нічого конкретного. Здавалося враження, що такі програми пишуться не для того,
щоб їх виконувати, а для того, щоб їх писати. Тобто для самовиразу.
[Перепрошую, пубертат якийсь вийшов: «самовираз»] То було стовідсоткове совкове
дійство. Невідчутність публічності
на сьогоднішній колегії Міністерства освіти і науки України також навіяло дух
совковості на це дійство. Вражає не сам факт. Вражає відсутність змін.
Відсутність змін забирає надію на появу їх у подальшому.
Друга ознака совковості. Було
добре видно президіум. Совком подуло навіть не присутність шановних гостей, які
мають невелике відношення до освіти, як-то Олександр Мороз чи Дмитро Табачник, а звертання до них
пана міністра. Пан Станіслав, при згадуванні політиків взагалі та присутніх
зокрема, робив поворот голови в їхній бік, трохи нахиляв голову і якось чи-то винувато
, чи-то із відданістю посміхався.
Третя ознака совковості. Сама
промова міністра не відрізнялася від всіх попередніх. «Бородатий» випадок про
директора сільської школи, який на коробках з упакованими комп’ютерами поставив
вазони з квітами і розпаковувати їх не збирався. Цю історію я сула ще років з
два тому від нього ж…
Потім він сказав про сільські школи. Про те, що школа на
селі має бути культурним центром, про те, що їх не можна закривати… Я про це
чую під час кожного виступу пана Станіслава. А школи, які мають вчителів більше
ніж дітей, або не мають елементарних умов для функціонування хіба може бути
хоча б якимсь центром, не кажучи про культурний?
Мене іноді запрошують читати
спецкурс по комп’ютерним технологіям у менеджменті освіти в один із обласних
інститутів. Там проходять курси керівники: директори та заступники. Більшість
із них – сільських шкіл та шкіл малокомплектних. [Селища вимирають, звідки там наповнюваність шкіл?]
Практично всі ці керівники сідають за комп’ютер або перший раз, або другий. Так
сталося, що пояснюючи їм як працювати з програмами, мені доводиться брати їхню
руку та ставити на мишку, класти на клавіатуру. Ви бачили їхні руки? Це руки
працівника на полі. Видно, що більшу частину свого життя людина все ж проводить
на городі, працюючи фізично. Нічого особистого до цих людей! Не подумайте,
шановний читаче! Переконана, що те, що ці люди мають такі руки – це провина
системи, яка поставила їх на город, на час більший, ніж у школу – «ЦЕНТР
КУЛЬТУРИ». При спілкуванні з ними я дізнаюся, що нема в них у школі комп’ютерів
та вони і не сподіваються їх мати. Нема у них в школах сучасного опалення та
елементарних зручностей, не те щоб стільки культури, щоб стати ще її «центром».
Про які центри культури в сільських школах говорив пан міністр?
Це вже не те,
щоб подих совка – це вітер совка.
Далі щось я замріялася,
пішла думка екстраполювати… Примарилося мені, що я задаю це питання міністрові.
І він показує мені школу в якомусь селі зразково-показну, яку спеціально на ці
випадки приготували. Там клас комп’ютерний є, Інтернет є, діти працюють (сидять
за комп’ютерами та тримають мишки в руках). А потім я питаю: «А чому ж не так у
тих селах, з директорами яких я спілкувалася?» А таких шкіл не просто більшість
– вони практично всі у такому стані. Вгадайте з одного разу, що у моїх мареннях
відповіли мені? Правильно! Це місцева влада недопрацювала. А я чомусь думаю, що якщо
хороші випадки є одиничними, а решта все ж є зовсім не такою, а протилежною, то
хороші випадки все ж є виключенням із загального правила.
А загальне правило –
це система.
А система не стимулює появу хороших випадків. В існуючій системі
такі випадки можливі лише при ручному їх створенні. Все це вже точно із совка…
Четверта ознака совковості. Далі нарікнув міністр на те, що не дуже добре
працюють деякі вчителі. Тут совком вже просто тхнуло. Моє покоління гарно
пам’ятає, що в СРСР не було наркоманів чи проституток – це якщо і траплялося,
то це була «окрема частина нашої молоді». Як наголосив міністр, ці
окремі вчителі мало працюють з дітьми, мало працюють з батьками… Все це він
підсумувував одним модним гаслом, що школа має бути попереду розвитку суспільства. Ви проти? Я –
ні! Але я знов про систему. Вчитель за свої копійки має відповідати за якість
навчання (готуватися до уроків по 4-5 підготовок на день із перевіркою
зошитів), відповідати під час уроків за життя цілого класу (не можна видалити з
уроку того, хто заважае та виснажує вчителя), виховувати, з батьками працювати,
а потім ще (у вільний від всього цього час) працювати там, де платять за
життєві потреби цього вчителя, бо вчительські копійки закінчилися через тиждень
після зарплати.
Тепер, вислухавши міністра, за ці ж копійки, вчитель має
попіклуватися ще й про те, щоб розвинути дітей разом з їхніми батьками наввипередки від Держави. Хіба
пан міністр не знає, що система примусила вчителів працювати вчителем – за
покликанням, а після роботи – працювати за гроші. На мій погляд, тим вчителям,
хто ще працює в школі за такі гроші, що не зрівняні із вимогами, треба взагалі медалі давати (утрирую,
звичайно, J ).
Отже, сумно стало мені,
послухавши міністра. Він говорив багато. Він говорив красиво. Він говорив
гаслово. Він нічого не говорив конкретного. Нехай би це конкретне не було
красивим. Але нехай би воно дало надію на зміну системи. Що думаєте, колего
освітянине?…
P.S. Для того, щоб дати
коментар, треба зареєструватися. Це займе у Вас 1 хвилину, а я буду красно
вдячна за Ваш коментар!
