Парадокс нашого часу:
1. Всі розуміють, що так жити далі не можна. Життя стало погане (для
прикладу: продукти харчування в Європі вже на 30% дешевше за наші, при
мінімальних зарплатах в 10 разів вище за наші, кращих дорогах,
нормальній медицині і т д)
Всі розуміють, щоб не жити по старому -
треба щось змінювати.
2. Нічого ніхто змінювати не хоче! Перш за все не хоче змінювати
нічого в своєму житті сам народ. Ні, напевно, якщо б прийшов якийсь
дядя та при такій самій роботі дав зарплатню вдесятеро більше - то всі б
погодилися!
Але ж поки ніхто за погану роботу та неконкурентні
товари багато не платять. От біда!
Приклад
нещодавніх двох семінарів, де ми презентували Net Школу Україна
У
залі тільки директори шкіл. На обох семінарах по 50 чол. Один - в
провінційному західному містечку, другий - в одному з районів Києва.
Після
презентації програми, після екскурсії до реальної школи (через
Інтернет) - і в містечку і в Києві - бурхлива реакція в залі. Тільки
реакція полярно різна.
В містечку - головна думка всіх вигучувачів: "А куди нам діватися?
Скоро наші учні будуть ходити всі з міні комп'ютерами в руках та мати
доступ куди завгодно. То нехай краще в школу заходять!"
В
Києві: "Ви що? Подуріли? Хто цим буде займатися?"
P.S. Тільки не треба пояснювати важким життям саме в
Києві!
Життя в Україні важке всюди!
Без виключення.
В найбіднішій країні світу з безправним населенням жити всюди ОДНАКОВО
ПОГАНО!
Парадокс - мягко сказано! А что делать с внедрением "больших" програм в Киеве, без поддержки и обслуживания, непонятного использования, зато с разрешением СБУ?
Людина,яка потрапляєв Київ із провінційного містечка, їде сюди з певною метою. Вона повинна створити собі умови для иття в мегаполісі. Кияни (не всі) інертні. Я другий тиждень намагаюсь всім знайомим в школах запропонувати програму складання розкладу. Мені відгук для контрольної--вам розклад та полегшення роботи. Ніхто не погоджується. Влаштовує те, що маємо і нічого не хочимо змінювати. Як результат-я витрачаю свій час, якого й так не вистачає.
