В
образовании сейчас лавиной передаются всевозможные конкурсы и уже все
платные! Что же мы делаем?! Зарабатывают на школах кто как придумает - и
многое нам абсолютно бесполезное и ненужное, только время наше убивают.
В цьому крику душі є 3 головні думки:
1. Кількість усіляких конкурсів збільшилося. 2. Конкурси стали платними 3. Нікому не потрібне і даремне. А значить, вбиває час.
Останнім часом мені стало дуже шкода свого часу.
Саме з цих причин я вирішила ще раз прокачати своє вміння говорити "Ні"
на багато пропозицій, прохань та вмовлянь і просто вимог.
Це не стосується посадових обов'язків. Посадові обов'язки
необхідно
виконувати. Якщо вимога начальства виходить за посадові обов'язки -
треба сказати "Ні". Важко, соромно, лячно, але говорити "Ні" треба
навчитися. Мені здавалося, що я вмію.
Результат минулого року показав, що не завжди. Я про це писала:
Старий рік. Минає. Що це означає для мене?
Дещо спорідненим з цим мені здався цей крик душі шановної колеги.
Часто ми стаємо заручниками вихованої в совєтській системі
"ісполнітєльності" . Її звеличували до достоїнств та заносили у
список
чесноти. Цим сьогодні абсолютно безсоромно користуються чиновники. Люди
готові виконувати накази і доручення, які часто виходять за рамки їхніх
посадових обов'язків.
Замість вдосконалення менеджменту: пропис
процесінгу кожного працівника (заснованим на нормативах) та разом з ним -
детальної посадової інструкції, начальство тисне на совість та змушує
виконувати те, що можна не виконувати. І чим краще начальник вміє
тиснути на підлеглих - тим більшим професіоналом він здається. А
управління як було, так і залишається ручним, емоційним та спонтанним.
Але і ми з Вами дозволяємо це робити. Вони б давно вже
змінили цей порядок речей, якби
ми вимагали посадових інструкцій, по кожному дорученню вимагали
посилання на нормативи, мали при собі збірку нормативів чи хоча б Закону
про Освіту.
Але громадянська пасивність пересічних педагогів, що прикрита нелюбов'ю
до політики (а хто ж її любить?) паралізує їхню волю (сама така була).
Закон про Освіту - це Закон про
основну Вашу діяльність! Хіба можна його не знати? Не мати при собі?
На правовій безграмотності, замішаній на страху, базується громадська
пасивність.
На громадській пасивності виростають чиновники як клас.
Клас, що споріднений з феодалами та яким для існування потрібен
пасивний, беззубий, заляканий народ. Чому б йому не рости? Якщо в нього
такий нарід є?
Отже, Думка перша: 1. Кількість усіляких конкурсів збільшилася.
Чому б їм не
зростати, якщо ніхто не сперечається, а начальство накаже і
всі вишукуються. Та ще можна відрапортувати про нього як про
інновацію?
Конкурси повинні бути. Їх повинно бути
багато. Але вони повинні бути СУТО добровільними.
Тоді кращі будуть рости, ставати цікавими та престижними, а погані -
відімруть. На престижні конкурси будуть черги з педагогів та учнів.
На погані - не будуть. Головне - ніхто не буде скаржитися на
конкурс: сам схотів в ньому приймати участь.
І не потрібна
конкурсам державна підтримка. В українських реаліях вона шкодить, а
не допомагає. Все, за що береться неефективний та корумпований державний
менеджмент з часом невпинно вмирає. Щоб зашкодити розвитку
корумпованих (примусових) конкурсах - треба ну хоч мінімальний опір з
боку педагогів. І не на рівні розмов чи скиглення на кухні. А на рівні
відмов та/або саботажу.
Думка
друга:
2. Конкурси стали платними
Платні
конкурси - це неминуче. Ще не
вистачало, щоб гроші, які ми платимо на податки (медицину та оплату
освітянам) витрачали на конкурси! У конкурсу повинен бути
бюджет, в якому передбачена організація, оплата праці організаторам та
призи (ще є багато чого...). І завжди бюджет складається з
організаційних внесків конкурсантів. Це світова практика.
Отже,
конкурс повинен бути платним, але участь (та відповідно, оплата
внеску) повинна бути добровільною. А це справді важко,
адже доведеться в такому випадку робити все для залучення учасників:
робити конкурс потрібним, цікавим,
платити за рекламу,
робити рекламу професійною (за це теж треба платити),
робити гарну організацію...
Значно простіше дати хабара начальнику управління (Відділу)
освіти та змусити всіх прийти. По грошах виграшу мало (наші
чиновники не страждають відсутністю апетиту), але напружуватися не
треба. Народ і так прийде.
Думка
третя:
3. Нікому не потрібне і даремне. А
значить, вбиває час.
От ключ до всіх питань. Якщо
нікому не потрібне і даремне - то це витрата часу.
Хіба не шкода життя, шановні колеги? Навіщо погоджуватися на витрату
власного Життя?
Вихід? 1. Вивчити свої права. Якщо конкурси не входять до переліку
основних обов'язків - відмовлятися. 2. При відмові називати
справжню причину (не те, що там тьотя захворіла чи ще щось). Варто
це зробити один раз. 3. Лячно? Це тільки в перший раз. Потім
люди звикають і у Вас за ту ж зарплатню виявиться значно більше часу.
але це треба пережити.
Хтось переживає це тільки один раз, хтось витримує тиск протягом якогось
часу, у тому числі і від колег і рідних, але все треба ОДИН раз
витримати до повної перемоги!
Одного разу відмовилася, мовляв, це не входить до моїх посадових та функціональних обов'язків. О, за це я мала МОЖЛИВІСТЬ побувати "на коврі" у начальника відділу освіти. Повірте, вийшовши від нього, почувала себе повною ідіоткою...
Відповідь: Перший раз завжди так. Адже ви ж не чекали схвалення за відмову? Те, що Ви почували себе так - погано. Це означає, що Ваша відмова не була усвідомленою, а, скоріш, спонтанною. Бажаю Вам нарощувати аргументаційну базу та рішучості!
Коли я прочитала назву посту "Крик душі", відразу погодилась із назвою до запропонованої проблеми. Перечитала коменти колег - "крик" трохи притих. Висновок - відсіяти зерна від полови.
Перше: останнім часом "зверху" спускається велика кількість конкурсів, взяти участь в усіх просто не реально, тому ми відбираємо ті, в яких учні спроможні взяти участь (подобаються конкурси "Левеня", "Колосок", "Кенгуру", Всеукраїнський конкурс ім. П.Яцика). Друге: благодіний внесок символічний (10-15 грн.), це не повинно стати перешкодою для участі в конкурсі, слід переконувати в цьому батьків. Третє: як це не потрібно? Для декого з дітей це шанс, можливість заявити про себе, самореалізуватися.
Перше: це добре, що кількість конкурсів збільшується. Головне, щоб вони були цікавими для дітей. У нас на математичний "Кенгуру" бажаючих завжди дуже багато. Друге: Сучасний світ. Благодійний внесок до оргкомітету в 10 гривен - це дуже символічно. В той же час дитина має можливість самостверджуватись і самореалізовуватись. Третє: кому не потрібно? Дітям, вчителям, адміністрації??? Головне, щоб був час знайти і донести інформацію тим, кому це цікаво.
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі. [ Реєстрація | Вхід ]
